«Гімназичний пряник» і освіта для селян

У вересні 2026 року виповнюється 160 років від дня проведення першої сесії Катеринославського губернського земського зібрання (вересень 1866 року). Сьогодні, з безпечної відстані часу, ця подія здається нам сухою, застиглою датою з підручника історії. Але для її сучасників вересень 1866-го був точкою неймовірного суспільного кипіння, часом великих сподівань, наївних ілюзій і водночас оголених, натягнутих, як струни, нервів.

Епоха Великих реформ Олександра II ламала старий кріпосницький світ через коліно. Суспільству, яке щойно скинуло кайдани рабства, хотілося тотальних, миттєвих новацій в усьому: від незалежних судів присяжних до якісної земської медицини. Але найгостріший, найболючіший ціннісний злам стався там, де вирішувалося майбутнє: якою має бути народна освіта для мільйонів звільнених селян? Хто має за неї платити, і яку мету вона переслідує?

Один-єдиний епізод, зафіксований на сторінках пожовклих протоколів тієї першої вересневої сесії 1866 року, розкриває перед нами справжню психологічну драму характерів. Навколо ініціативи єдиного селянина-депутата розігрався справжній політичний бій, де зійшлися відверті ретрогради, помірковані ліберали-романтики та жорсткі прагматики майбутнього в особі Олександра Поля.

Це була перша спроба системи навчитися поважати селянина і перша битва за правильне прозоре витрачання народних коштів.

Голос із глибин: феномен та вистраждана «Записка» Семена Ахоніна

Земська реформа вперше в історії Російської імперії проголосила всестановість. За один стіл зі спадковими дворянами, титулованими князями та великими поміщиками отримали право сісти представники простого народу. Проте реальність виявилася набагато суворіша: дворянська більшість Катеринославського земства за багаторічною звичкою дивилася на селян як на пасивний об'єкт опіки чи робочу силу, але аж ніяк не на рівних партнерів. У залі засідань серед місцевої еліти опинився лише один селянин, який зміг пробитися у губернські гласні (депутати) – державний селянин зі Слов’яносербського повіту Семен Григорович Ахонін. Це було унікальне, дуже коротке «вікно можливостей» перших років реформи – згодом виборче законодавство перепишуть у такий спосіб, що подібний прорив представника селянського стану на рівень губернії стане практично неможливий.

Семен Ахонін прийшов на сесію не для того, щоб мовчки відбувати присутність і кивати головою. Маючи перед очима реальний стан справ у своєму повіті, він підготував і особисто зачитав з трибуни в оригіналі сміливу, глибоку «Записку» (внесена до протоколу як Приложение № 24). Текст цього документу дихає болем людини, яка бачить, як ідея освіти тоне в бюрократії та неефективності.

З дивовижною для його стану прямотою Ахонін заявив дворянам: уряд на папері звітує про поширення грамотності серед селян, але насправді цей процес просувається вкрай тупо й неефективно («вперед подвигается очень тупо»). Діти роками ходять до сільських училищ, але залишаються майже неписьменні.

Ахонін у своїй записці безстрашно назвав і головну причину цього провалу – кадровий голод та монополію духовенства. Сільськими наставниками переважно були парафіяльні священники. Ахонін пише: «...в этих училищах і школах большею частию наставники приходские священники, которые имевши свои служебные занятія не в силах преподавать детям наук с таким успехом, какого ожидают их родители». Як наслідок – селяни взагалі втрачали бажання віддавати дітей до таких шкіл, не бачачи жодної користі від навчання.

Щоб зламати це замкнене коло, Семен Ахонін запропонував земству революційний механізм реальної пошани до селянського стану. Він закликав:

1. допустити до сільських шкіл спеціально підготовлених світських учителів, для яких викладання буде єдиною професією;
2. для заохочення грамотності та створення власної інтелектуальної еліти заснувати коштом земства три стипендії при Катеринославській чоловічій гімназії для бідних селянських дітей і насамперед – цілковитих сиріт («людям несостоятельным и преимущественно сиротам»);
3. дати можливість навчатися хоча б по одному учню з кожного випуску сільських училищ, щоб вони, здобувши освіту, поверталися в села професійними народними вчителями, яких так критично потребувало селянство («в коих крестьянское сословие в настоящее время крайне нуждается»).

Табір ретроградів і консерваторів: спроба «затюкати» селянина та залякати збитками

Для більшості присутніх у залі дворян виступ єдиного селянина став шоком і викликом їхньому виключному праву керувати процесами. Система миттєво ввімкнула захисні механізми, і Ахоніна спробували делікатно, але впевнено «затюкати», знецінивши та висміявши його ініціативу. На трибуну один за одним почали виходити представники консервативного, ретроградного крила земства.

Першим удар узяв на себе губернський гласний-священник Василь Гончаров. Рухомий корпоративною честю й образою за своїх колег, він кинувся палко захищати духовне відомство від критики селянина. Гончаров заявив, що священники – чудові вчителі, їм просто потрібні помічники. Але головний його аргумент шокував патріархальним ретроградством: він звинуватив у невдачах школи самих селян. За його словами, у селянському середовищі, «к несчастію не расположе́ніе к ученію, в особенности же в лицах женскаго пола, о которых просто говорят, что им писарями не быть, следовательно и учиться незачемъ». Та більше, замість допомоги бідним дітям, священник Гончаров запропонував запровадити каральні заходи за прикладом німецьких колоністів – примусово штрафувати бідних селянських батьків за кожен пропущений дитиною урок по 5 копійок сріблом.

Слідом за ним позицію консерваторів підсилив гласний Андрій Кулябко-Корецький з Бахмутського повіту. Він увімкнув класичний поміщицький скепсис, загорнутий у цинічну турботу про селянську економіку. Він доводив, що загальна освіта взагалі несумісна з реальними злиднями села. На його думку, відсутність робочих рук дитини в «гарячу пору» польових робіт («в горячую пору составляет ущерб не по силам родителей») завдасть родині таких збитків, які жодна грамотність не покриє. Кулябко-Корецький авторитетно заявляв, що грамотність поширюється природно лише там, де є достаток – як-от серед «малоросійських козаків», у яких вона прижилася без примусу. А бідному селянинові, мовляв, освіта без багатства не потрібна, бо вона не сумісна з його нуждою.

Ці виступи яскраво відбивали головну ілюзію консерваторів: вони щиро вірили, що селянство – це застигла, інертна маса, якій серйозна освіта лише зашкодить, відірвавши дитину від землі та плуга.

Романтики та прибічники реформ: ілюзія швидкого просвітництва «для галочки»

На противагу ретроградам виступило ліберальне крило земства, очолюване секретарем зборів бароном Олександром Корфом. Це були люди «епохи сподівань», сповнені ідеалізму та романтичної віри в те, що реформи можна здійснити красивими жестами.

Барон Корф палко став на захист Ахоніна. Для нього ця «Записка» селянина слугувала символом нової ери – першим живим голосом, що пролунав знизу, з глибин самого народу. Відтак Корф переконував зібрання, що уважно й прихильно поставитися до першої заяви, яка йде безпосередньо з селянського середовища, – це моральний обов'язок нової влади. То була унікальна можливість продемонструвати селянам, що в особі земства цар дарував їм установу, яка реально опікується їхніми потребами, а не просто збирає податки.

Опонуючи консерваторам, які лякали селянськими злиднями, барон Корф емоційно апелював до світового досвіду. Згадуючи приклади США, де під народну освіту при створенні нових штатів одразу виділяються величезні земельні фонди, Корф вигукував: «Дай Бог, щоб і наші земські установи поглянули з цієї точки зору на предмет, і щоб страдники-Ломоносови зробилися у нас неможливими!» (натякаючи на те, що талановитим селянам більше не доведеться пішки й терплячи голод пробиватися до знань).

Дводенна драма Олександра Поля: від палкого порятунку до неочікуваного бунту

Саме тут починається головна інтрига, справжній психологічний детектив цієї вересневої сесії. Позиція молодого Олександра Поля впродовж цих двох днів – 22 та 23 вересня – зазнала карколомного, на перший погляд, абсолютно парадоксального повороту. Коли читаєш протокол поспіль, створюється враження, що гласний Поль, переспавши з цією думкою лише одну ніч, кардинально зміг передумати. Але за цим крутим віражем ховалася глибока внутрішня логіка та чесність прагматика.

День перший (22 вересня):

Поль – рятівник селянина й адвокат європейського досвіду

Коли в перший день дебатів ретрогради почали відверто «топити» записку Ахоніна, Олександр Поль заговорив на повний голос. На противагу консерваторам виступило ліберальне крило земства, очолюване секретарем зборів бароном Корфом. Останній закликав підтримати перший голос знизу, щоб «страдники-Ломоносови зробилися у нас неможливими».

У цей критичний момент Поль палко підтримав і Ахоніна, і лібералів. Він твердо заявив зібранню: «піклування про освіту народу становить один з найістотніших обов'язків земських установ». Але, як людина з блискучою європейською освітою, він одразу спробував підняти рівень дискусії з провінційних упереджень до світових стандартів. Щоб присоромити консерваторів, Поль навів залу безвідмовні історичні приклади:«...гласний Поль вказує на Остзейські (балтійські) губернії та на Німеччину, де народна освіта доведена до високого ступеня розвитку саме завдяки тому, що там воно не залишено без уваги».

Він доводив: німці та балтійці багаті й успішні не тому, що у них землі кращі, а тому, що вони перші зрозуміли цінність грамотного працівника. Саме палка промова Поля про «німецький і остзейський досвід» подіяла на дворян, як холодний душ. Завдяки цьому емоційному тискові прибічники реформ здобули перемогу під час першого голосування: земство з перевагою в один-єдиний голос (19 проти 18) таки ухвалило рішення заснувати три стипендії для селянських дітей у Катеринославській чоловічій гімназії. Романтики тріумфували: красивий жест поваги до селянства  зроблено, папери підписано. Семен Ахонін міг святкувати перемогу, а Поль мав вигляд його головного благодійника.

День другий (23 вересня):

Радикальний злам і «повстання» проти власного рішення

Але настає ранок наступного дня. На стіл зборів виносять на підпис ще теплий протокол учорашнього засідання. І тут Олександр Поль робить хід, який шокує ідеалістів. Поль заявляє, що «відмовляється підписувати протокол у такому вигляді та рішуче повстає проти затвердження цих витрат». Що ж сталося за цю ніч? Чому Поль зрікся своєї вчорашньої палкої підтримки?

Насправді Поль не зраджував селянина – він детально проаналізував, як саме земство збирається виконати результат голосування. Залишившись наодинці з цифрами, прагматик Поль прорахував: виділені 750 карбованців сріблом підуть на навчання селян у класичній гуманітарній гімназії. Для нього це був шок. Він зрозумів, що ліберальна більшість просто купила собі дешевий спокій, кинувши селянам красиву подачку, яка не має нічого спільного з реальним життям.

Поль, який уже тоді бачив майбутнє краю не в кабінетній філософії, а в індустріалізації, вийшов на трибуну вже не як романтик, а як жорсткий, навіть цинічний технократ: «Гласний Поль ще зрозумів би, якби 3 стипендіати були влаштовані в технологічний чи будівельний інститут; але 3 стипендії в гімназії він позитивно не може пояснити... На практиці виховання в гімназії дає мало результатів, а здібні люди й без стипендій пробивають собі дорогу, прикладом чого може служити в Росії Ломоносов, а в Сполучених Штатах Північної Америки Лінкольн і Джонсон».

Він усвідомив, що за одну ніч учорашнє рішення перетворилося на бутафорію. Класична гімназія з її зазубрюванням латини та грецької мови просто покалічить майбутнє селянських дітей – відірве їх від землі, але не дасть реального фаху. Вони не повернуться в села вчителями, а стануть бідними озлобленими канцеляристами. Витрачати дефіцитні кошти земства, зібрані з тих самих селян, на такий пустий результат – це фінансовий злочин. Якщо ми витрачаємо гроші народу, ми маємо дати йому те, що принесе реальну користь регіону та самому селянинові.

Саме в цей момент, у відповідь на закиди романтика барона Корфа, який благав не відмовляти народу, Поль і кидає свою історичну метафору про «отруйний пряник, який розладнає шлунок»: «...а заснувати три стипендії лише для того, щоб не відмовити в проханні, що йде з селянського середовища – має такий вигляд, ніби дадуть дітям пряник за хорошу поведінку. І до того ж такий пряник, який може розладнати шлунок!»

Цей «гімназичний пряник» став символом нездійсненних, відірваних від життя ілюзій тогочасних реформ. Поль наполягав: кожна земська копійка має працювати на реальний сектор економіки. І тут у дебатах виникає вражаючий кулуарно-родинний підтекст. Наступним на трибуну, щоб підтримати радикального гласного, піднімається гласний від Павлоградського повіту Семен Олексійович Коростовцев. Для стороннього читача – просто колега-депутат, але для Поля – тесть (Олександр Миколайович одружився з Ольгою Коростовцевою ще у 1861 році). Тесть фактично кидається рятувати ситуацію та гасити скандал, який зчинив його затятий зять. Коростовцев прямо заявив колегам: освіта народу – це не просто вміння складати літери в слова. Це передусім «дуже корисне навчання ремеслам», і саме на практичні професії земство має спрямувати свій фінансовий капітал. Сімейний тандем Поля та Коростовцева продемонстрував дворянам єдність: гроші селян мають іти на користь самих селян.

Попри запеклий опір Поля, земська дворянська більшість все ж затвердила вчорашній протокол (знову мінімальною більшістю у 19 голосів проти 18). Вони вирішили не скасовувати вже ухвалений красивий жест, але глобальне питання народної освіти під тиском аргументів Поля все ж вирішили відкласти, доручивши Управі скласти нову, детальну доповідь. Олександр Поль на знак протесту відмовився підписувати це рішення як одностайне – разом із гласними Герсевановим, Письменним і Кобазєвим вони офіційно подали свою «окрему думку» (особое мненіе).

Урок далекоглядності довжиною у 160 років

Цей історичний епізод – не просто суперечка про три стипендії. Це чистий, оголений нерв епохи Великих реформ, де в одній залі засідань зіткнулися три абсолютно різні візії майбутнього України.

Ретрогради та консерватори хотіли залишити селянина безправним, неписьменним кріпаком, залякуючи штрафами та збитками від навчання. Ліберали-романтики хотіли заспокоїти свою дворянську совість красивим, але абсолютно марним для селянського життя «гуманітарним пряником». І лише прагматик Олександр Поль продемонстрував справжню пошану до селянина. Він вимагав не кидати народу «подачки», а дати йому в руки реальну, потужну технічну та практичну зброю – прикладну освіту, яка дозволить учорашнім кріпакам стати інженерами, будівничими та господарями власної землі.

Для самого Олександра Поля ця перша тактична поразка стала паливом для подальшої боротьби. Він не полишив ідеї технічної освіти, він просто зрозумів, що застарілу класичну систему імперії потрібно міняти кардинально. Пророцтво Поля збулося з вражаючою точністю. Мине всього шість років, і у 1872 році держава під тиском стрімкого промислового розвитку нарешті затвердить Статут реальних училищ – саме таких, про які говорив Поль. А ще за три роки, у 1875-му, саме завдяки колосальним зусиллям, фінансовим пожертвам і опіці Поля, у Катеринославі відкриють омріяний навчальний заклад нового типу – Катеринославське реальне училище.

Олександр Поль став його багаторічним почесним опікуном. І коли технічна еліта – випускники училища, інженери, будівельники та металурги – за кілька десятиліть перетворили наш край на потужне промислове серце України, це стало запізнілою, але абсолютною перемогою Поля-прагматика. Перемогою, перший запеклий бій за яку він дав у вересні далекого 1866 року, рятуючи розум і «шлунки» майбутніх поколінь від солодких, але шкідливих «ілюзорних пряників».

Епілог. Відлуння Ахоніних у реєстрах Сенату

Історія Семена Ахоніна та його відчайдушної спроби навчити селянських дітей професійним ремеслам отримала несподіване, майже детективне відлуння у правових реєстрах імперії. У капітальному збірнику рішень Цивільного касаційного департаменту Урядуючого Сенату, виданому на початку ХХ століття (у 1903 році), на сторінці 464 назавжди зафіксовано судовий прецедент: розглядається справа селянина Ахоніна зі Слов'яносербського повіту, який оскаржував рішення повітового З'їзду мирових суддів.

Точний рік цього засідання Сенату залишається відкритою дослідницькою загадкою – це могло статися як наприкінці XIX століття, так і через роки після перших земських зборів. Але сам факт того, що прізвище Ахоніна зі Слов'яносербського повіту потрапило на розгляд найвищих сенаторів імперії в Санкт-Петербурзі, доводить дивовижну річ. Насіння правової свідомості та поваги до свого стану, засіяне єдиним селянином-депутатом у нервовому вересні 1866 року, дало тривалі й глибокі сходи. Нове покоління катеринославських селян навчилося не просто просити у дворян абстрактних «гуманітарних пряників», а професійно захищати свої права у найвищих судових інстанціях держави.